Український журнал – 4/2013
РЕЦЕНЗІЇ І АНОТАЦІЇ
У пошуках наріжного каменя. Рапорт про стан культури і НУО в Україні, Fundacja Open Culture, Lublin, 2012.
«Рапорт про стан культури і НУО в Україні», створений з ініціативи Фундації «Open Culture», — це спроба поєднати розрізнені голоси культурних середовищ у змістовний діалог або й полілог, із метою з’ясувати актуальний стан незалежної культури в Україні, причини та можливі шляхи розвитку. Ініціатор проекту Павел Ляуфер зазначає, що колектив видання, «прагнучи обійтись без академізму і дипломатії», передусім хотів «привернути увагу до українського питання». Що ж, зовсім без академізму не обійшлося: окремі автори, усвідомлюючи фундаментальність проблеми, так і норовили використати у своїх статтях по кілька діаграм і цитат із Жиля Дельоза, проте, я впевнений, що читач мав би пробачити благородний порив автора підперти свою позицію авторитетним іменем. Заради справедливості треба відзначити, що з важкостравними аналітичними статтями у «Рапорті» сусідують і тексти легких жанрів — есеї та інтерв’ю. Редактор видання, а також автор однієї зі статей Микола Рябчук висловив сподівання, що поєднання різних поглядів спричинить їх «синергічну взаємодію». «Її результатом мало би стати панорамне бачення сучасної України як країни з багатою, різноманітною й перспективною культурою, а головне — з молодим і динамічним громадянським суспільством, яке цю культуру розвиває й підтримує — всупереч загальній дисфункціональності нереформованої посткомуністичної держави», — зі стриманим оптимізмом пише він у передмові.
Втім, після прочитання всіх текстів «Рапорту» цей оптимізм зникає. Докладається до цього й сам Микола Рябчук, який у статті «Українська культура після комунізму: між постколоніальним визволенням та неоколоніальним поневоленням» прогнозує для україномовної культури животіння в квазі-діаспорному гетто. Вже у статті Рябчука, яка відкриває «Рапорт», виявляються головні больові точки, які раз по раз виникатимуть у текстах інших авторів: стосунки культури й держави, вплив ринку на стан культури, значення демократії для розвитку культури, мовний конфлікт в українській культурі.
Постійні скарги авторів на бездіяльність держави у справах культури викликають подив, адже предметом розмови мав би бути стан незалежної від держави культури, позаяк повна назва проекту Фундації «Open Culture» звучить так: «Рапорт про стан незалежної культури і НУО в країнах Східного партнерства і в Росії». Проте в багатьох текстах трапляються формулювання на кшталт: «відсторонення держави від регулювання процесів у сфері культури загрожує культурною колонізацією», «відсутність постійної уваги до культурної сфери з боку влади…» etc. На щастя, не всі голоси в цьому хорі співають одну партію, а дехто навіть псує гармонію. Наприклад, Світлана Олешко відзначає, що вирішальним фактором появи незалежної культури є індивідуальна ініціатива, а головною перепоною для розвитку культурних ініціатив — тиск із боку держави. «Основний шлях — це повалення окупаційного бандитського режиму і невтручання держави у культуру та мистецтво», — вважає Світлана Олешко. Інші автори уникають радикальних тверджень, однак навіть ті, хто відстоює позицію сприяння держави культурним ініціативам, визнають абсурдний характер державної політики в культурній сфері. Зокрема, Олександр Буценко звертає увагу на недоліки чинного законодавства: «На сьогодні понад 30 законодавчих документів безпосередньо і майже 300 опосередковано регулюють діяльність у галузі культури, але […] видимих змін, що сприяли б перелому негативних тенденцій, не відбувається». Після цього експерт висновує, що законодавчі інструменти недосконалі, а отже, їх треба вдосконалювати і змінювати. Стиль узагальнення в цьому випадку не сприяє розумінню проблеми та її розв’язанню. Адже зрозуміло, що ті триста законодавчих актів — це спрут, здатний затягнути на дно навіть найбільшого ентузіаста і задушити найамбітніший проект. Звісно, зручніше висловлюватися мовою компромісу, вживаючи формулювання «неналежний контроль за використанням цих інструментів».
Поруч із претензіями до державної політики в «Рапорті» звучить недовіра авторів до здатності ринкових механізмів задовольнити культурні потреби українців. Про шкідливий вплив «великих грошей» на культурну сферу говорить, зокрема, Катерина Ботанова в есеї «Біг по колу»: «Приходить розуміння того, що в царині візуального мистецтва в Україні панують приватні преференції (часто не підкріплені ані освітою, ані знанням) […]. Й ці інтереси фактично цензурують царину тільки у м’який і неочевидний спосіб, коли догори підноситься видовищне, популярне, продаване, трендове, а без підтримки залишається експериментальне, нове, лабораторне, камерне, політичне, критичне…». Хто ж повинен підтримувати камерні й політичні експерименти митців у такій ситуації? Катерина Ботанова киває у бік держави.
Окрім держави, улюбленим фетишем культурних експертів залишається демократія. «Більше демократії означає більше культури» — можна перефразувати слова Єжи Онуха. Зрозуміло, що маємо справу із бінарною опозицією, в якій демократія асоціюється зі всіма красивими й корисними проявами буття, а тиранія відповідає за темний бік Місяця. Отже, далі автор уже не пояснює механізмів, що через них демократія впливає на культуру, а зосереджується на штампах і загальних рекомендаціях про покращення «стандартів демократії».
Важлива проблема, що прозвучала на сторінках «Рапорту», проте так і залишилася невирішеною, — сакраментальне мовне питання. Микола Рябчук привертає увагу до нагальної потреби захистити україномовну культуру від російської інтервенції. Андрій Любка спочатку висловлює впевненість у тому, що російськомовної української літератури не існує, а через дві сторінки зараховує до найуспішніших українських письменників російськомовного Андрія Куркова. Вже сам Курков в інтерв’ю зізнається, що багато колег по цеху не вважають його українським письменником і що він часто відчував тиск через вибір мови. Звісно, мовне питання набуває такої гостроти не у всіх жанрах мистецтва — окрім матеріалів, присвячених станові української літератури, воно побіжно виринає хіба у зв’язку з кінематографом і музикою.
«Рапорт» справді актуалізує питання стану української незалежної культури, та навіть у загальних спробах тлумачення цієї проблеми бачимо суттєві розбіжності. Експерти — теоретики й практики зі сфери культури — висловлюють суперечливі погляди на визначальні аспекти розвитку незалежної культури. Зазвичай автори чітко діагностують тривожні симптоми, проте уникають озвучувати рецепти виходу зі скрутної ситуації, переважно обмежуючись загальними рекомендаціями. Тож без відповіді залишається надто багато питань: як замінити закостенілу систему пострадянських інституцій, яким чином можна поєднати державний патерналізм щодо культури та закони ринку, які зміни в законодавстві необхідні для активізації діяльності неурядових організацій etc. Врешті-решт, автори «Рапорту» погоджуються щодо безумовної цінності культури, проте нерідко висловлюють вкрай різне бачення щодо її значення для суспільства: від наріжного каменя, «на якому формуються сенси життя», до марксистської надбудови — красивого флюгера на даху.
Андрій Дрозда, Львів